IЗ ЗАПИСОК ХОЛУЯ



Категории Iван Сенченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Не родись щасливий, а родись у сорочцi — так говорить народна приповiдка. Я, очевидно, родився у сорочцi I, мабуть, через те живу тепер бiльш, нiж щасливо. Правда, на це щастя можна по-рiзному дивитись, але я наперед кажу, що не належу нi до фiлософiв, нi до людей з iдеалами (i порожнiми кишенями), що все критикують i врештi дохнуть пiд тинами i парканами. Я простий собi смертний з здоровим глуздом, гнучкою спиною i дотепними руками. Ви усмiхаєтесь: з гнучкою спиною, хе-хе-хе. Я чую ваш смiшок, але менi зовсiм байдуже, бо я вiрю тiльки в цю спину — гнучку, коли треба, i чудово струнку в iнших випадках. Спина моя — мiй бiг, мiй чудесний килим-самольот, мiй патрон i протектор. Вона гнучка, як вуж, i разом з тим слизька, як в'юн. Очi моï дивляться на всi сторони разом, i вiдповiдно до того, що вони бачать, мiй хребет виробляє найдивовижнiшi фiгури — вiд поземноï до величавоï пози удава-переможця; ушi моï найчутливiша мембрана, i я люблю ïх за ту чутливiсть, що не дають моïй спинi застигнути в одному положеннi: i ушi — мембрани моï. Смiйся, скептику i фiлософе,— я маю панцер своєï фiлософiï, i менi байдуже. Я маю писати своï записки, що протиставляю ïх всьому, що було до цього часу написане, i певен, що буду мати успiх. Бо що таке успiх, як не зелень ясно-блакитного травня, золото тремтючоï осени i женщини з пухнастими ручками зими? Ви не вiдмовитесь вiд цих благ — i ось ключi вiд них. Перше з них: слух'янiсть, бо тiльки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слiдом iде покора. Блажен, хто покоряється мовчки i не дратує слуху понад вами сущого зайвими i непотрiбними словами, а найпаче виглядом, що таïть в собi невдоволення i начатки бунту. Тiкайте вiд такого, як вiд мору й чуми; затикайте ушi; заплющуйте очi; плюйте услiд йому; вигинайте спину ужем i бiжiть, бiжiть... От для чого вам потрiбнi не тiльки гнучка спина, а й розум, а й совiсть, а й вся iстота. Ще раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, i слизькими, як в'юн. Третя заповiдь моя також розумна, як i необхiдна: мовчання. Зашийте уста вашi i не писнiть. А коли назбирається слiв i не можна вже бiльше терпiти, бiжiть за мiсто, копайте яму i тричi нишком, щоб нiхто не почув, гукайте: у цара Траяна козе уши. Це велика заповiдь i повна глибокого змiсту, i хто не зрозумiє ïï, той нiколи не зрозумiє нi мовчазноï мови очей начальника, нi блиску шовкiв на плечах його вiрноï подруги, нi таємного змiсту цифр на останнiм, що вiн пiдписав, паперi. Мовчiть. Будьте як риба. I ви переуспiнете i далеко i високо пiднiметесь по .щаблях вашого щастя. I четверта заповiдь ваша: пресмикайтесь. Лижiть черевики у папи, у мами, навiть у дiток маленьких. Вигинайте хребет, не жалiйте спини: ви ïï раз погнете, а вона винесе тисячу раз iз небезпеки. Не кажiть собi: не можу — плазуйте. Обнiмiть колiна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затайте дух. I в а м скажуть: це прекрасний холуй i черкнуть носком по вашому носi. I ви на вершку блаженства. Бiйтесь сильнiшого. Клюйте по силi, топчiть мертвого лева; ловiть за хвоста тигра у клiтцi. I вам скажуть: який вiн смiливий! Хапайте по змозi. Спочатку нiжки й рiжки. Нiчого — в майбутньому чекає вас лев'я дiлянка. Не бий нiколи перший, ще невiдомо, що пан скаже. Спокiйно — руки в кишенi, чекай. Не жалiй нiколи останнього вдару. Останнiй вдар завжди найбiльш вiрний. Брехня, що лежачого не б'ють. Бийте, душiть. — Це ретельний холуй,— скажуть вам — i ви на вершку блаженства. Фiлософське обҐрунтування Читачу мiй — я ретельний, я прекрасний холуй. Я не соромлюсь. Навпаки — яз гордощами ношу це iм'я. Бо що таке Холуй? Тисячу вiкiв людство билось над розв'язанням цiєï проблеми. Ви найшли мiкроскопи, телескопи, математичнi формули i чудовi хемiчнi аналiзи. I ви таки не змогли найти вiбрiона холуйства. Бо вiн не постiйний; вiн мiнливий i мiняє образ свiй i вигляд свiй щочасу, щохвилини. Скiльки разiв той чи iнший безумець поривався сказати: еврика! Але слово застигало йому на устах. Вiн не мiг з певнiстю сказати: се холуй. Аж ось прийшов врештi я i говорю: ось вiн холуй — дивiться на нього. Я говорю одверто, смiливо. Холуй — не лайка, це честь. Холуïзм — це система, така ж прекрасна, як всi iншi системи, але незмiрно глибша за них. Я ще зовсiм не стара людина. Навпаки — менi тiльки бiля тридцяти рокiв. Для нового пророка я ще надто молодий, але серце моє палає облагодiяти людство. Передо мною були тисячi тисяч пророкiв, що бажали вивести людство на новий шлях. Але за ними йшло неминуче банкрутство, як прокляття по стопах прокаженого. Всi витрачали силу прекрасних слiв, молодiсть, здоров'я, а за ними й надiю на те, що колись на землi буде по слову ïх. Божевiлля, нiсенiтниця. Все йшло своïм порядком, бо нiхто не почув, чим дише i чого бажає незрiвнянний Пiй. Пiй — все суще над нами. Нiхто не поглянув на душу людини i не вивчив ïï такою, як вона є: душа Холуя. Всi дерлись по зорi один з-перед одного i тiльки збiльшували суму людських стражаднь. Бо всi хотiли бути Прометеями i, йдучи цим шляхом, iшли проти своєï справжньоï природи — природи незрiвняно перекрасного Холуя. Хто вам сказав, що ви Прометеï? Це непорозумiння: Прометей —мрiя, ви — реальнiсть. Чого ж ви хочете тiкати вiд своєï справжньоï сутi? Обминайте криваву тiнь Прометея. Юнаки — дивiтесь на мене: менi тридцять рокiв, але я проживу ще три рази по тридцять i буду щасливий — з дебелим тiлом, червоними щоками, гнучким хребтом i гумовими ногами. Мене цiнить начальство; женщини без ума вiд мене; коли я iду, всi з пошаною уступають менi дорогу i шепочуть своïм маленьким дiтям: — Дивiтесь — це iде великий Холуй. — Великий Холуй,— чую я навколо себе i привiтно похитую головою.
У себе вдома Я зараз сильна i солiдна людина. Я ще не лисий, але вже маю двоє дiток i чудову жiнку. У мене гарнi, привiтнi кiмнати i навiть кiлька покоïвок. Пiянiно, крiсла, гардини, кiлька прекрасних пальм i дубових полиць для книг — що менi ще треба? Я встаю вранцi, лягаю увечорi. Весь останнiй день я працюю поза домом. Коли вранцi до мене приходить мiй маленький синок i говорить: Доброго ранку, таточку,— я вiдповiдаю йому: Доброго ранку — так велить звичай. Взагалi люблю рiзнi звичаï, i коли не вистачає ïх, я утворюю новi. Я знаю: свiт ще не весь охолуïвся i багато там є непотрiбного. Через те я стежу за дiтьми, щоб не збились з призначеного ïм землею холуйства. Я привчаю ïх змалечку, як в старовину привчали молитися за таточка, мамочку, бабусю, дiдуся i всiх православних християн. У мене своя система. Я гукаю Ведмедя (так звуть мого сина) i ласкаво запитую його: — Скажи менi, моя крихiтко, перед чим ти повинен нагинатись? — Перед Пiєм, таточку. — А що є Пiй? Вiн дивиться на мене i, не збиваючись, карбує: — Пiй — все, що над нами суще. — Наприклад? — Iван Степанович Дуля — голова вашого правлiння; Параскева Юхимiвна — його жона, Ляля i Льоня — його дiтки. — Хороше! — б'ю я в долонi i проваджу iспит далi. — А чи вмiєш же ти добре нагинатися? — Мама кажуть, що я добре це роблю. Мене навiть погладив колись сам Пiй. У мого сина завжди свiтле личко i яснi, блискучi очi... Кров моя i плоть моя! I тодi в екстазi батькiвського почуття я стаю на четвiрки i кричу весело i радiсно: плазуй, дивись, як це робить твiй тато! Вигни спину. Припади до землi. Зроби щасливi очi. I ми вдвох плазуємо по пiдлозi. — Хто краще? — врештi питаюсь я. I мiй синок вiдповiдає менi: — Я, таточку, я молодший, i в мене хребет як iз гуми. Я люблю свiй витвiр i хочу, щоб таким було все людство. Слухайте, дивiтесь далi. — Ось вiн увивається вужем: блискавка, стрiла, гума! Потiм стає на заднi лапки i покiрно схиляє голiвку. Очi йому — безмежна покора. Руки йому — безмежний терпець. Ноги йому — стовп вiри i утвержденiя. Скажи: Стiй, i вiн буде стояти сто, тисячу, мiльйон лiт.— Це найбiльший майбутнiй Холуй. Я життєрадiсний, бадьорий, я навiть веселий у себе в кiмнатi. Я стаю на одну ногу i роблю довгу стойку. В дзеркалi я бачу велику, солiдну фiгуру в чорнiм костюмi, ледве зiгнуту — знак плазування. Бiляве волосся артистично зачiсане назад, голенi щоки; слiпучо-бiлий комiрець, манiшка i манжети говорять без слiв: вiн в пошанi у Пiя. Я стою на однiй нозi, верчусь на п'ятцi i разом дивлюся на себе. Очi менi великi i безневинно яснi: сiрий, м'який колiр надає ïм особливого свiтла, що може раптом спалахнути i, знищивши, ще ласкавiше розлитись. Я в себе в кiмнатi. Я мiцно прикрив дверi i запер ïх: я милуюся з себе без свiдкiв. Тiкайте вiд свiдкiв. Як вогню, бiйтеся ïх. Я не можу виносити чужих очей. Вони зазирають у душу, в кишенi, у руки — вивертають ïх; вони не дають спокiйно закiнчити розпочату справу; вони бруднять нашi комiрцi, манiшку i манжети: Що коштує? — Вiдро слiз? Склянку крови? Дiвочоï чести? Чести чийого доброго iмени? Уникайте свiдкiв. Робiть своï справи на самотi. Танцюйте в своïй кiмнатi без свiдкiв. На роботi (Клясичний зразок холуйства; iз моєï записноï книжки за 1918 рiк). ïх привели дванадцять голодних обiрваних бунтарiв i серед них батька, що породив на свiт такий пишний зразок найнадхненнiшого холуйства. Вони були бруднi; замiсть одежi — Ґноття, замiсть рук — чорнi узлуватi канати. Я був у той час на вершку слави, i iм'я моє наводило жах на нащадкiв Прометея. Але чим бiльш ненавидiли мене вони, тим я був у бiльшiй ласцi Шя. В i н пiзнав мене i, глупа людина, набравши апостольського вигляду, вигукнув, простягаючи руки вгору: — Боже, коли ти єси на небi, коли твiй могутнiй й всесильний дух витає над землею i бачить все, що твориться тут, коли тiльки вiд твого погляду ледять громи i двигтить земля i трепече все живе i мертве створiння: люди, камiння i гори — зглянься надо мною; накрий мене темною нiччю смерти; вирви очi моï, печiнку, розкрий серце моє, висуши до краплi кров мою i змотай жили, щоб я мiг викупити прокляття своє в образi цього мерзотника, що на горе землi народився моïм сином. Вiн стогне; запалi очi йому блискають злiсно, стражданням, i руки, закутi в цепи, пориваються перервати менi горло. Я, звичайно, смiявся. Що мiг я робити з таким нерозумним хлопом? I я дав йому склянку води. Вiн жбурнув менi ïï у вiчi з дикими прокльонами i лайкою. I я сказав: Дуже жаль, що так трапилось i наказав пiдiйти до себе. — Бий,— закричав вiн,— мерзотнику,— i, наблизившись, плюнув менi в лице. — Ще! — наказав я. I вiн плює ще, ще i ще. Плював злорадiсно, жорстоко i, наïвний, гадав у слинi презирства втопити честь великого iз найбiльших холуïв. Але невже Холуй iснує на те, щоб ображатися вiд плювка божевiльного? Вiн не знає душi Холуя, не знає того, що найбiльша шана для мене одержати плювок ще, ще i ще раз. Бо плювок те ж саме, що вiдзнака на грудях, що ласка великого Пiя, що дiямант погляду його радiсних очей. Не бiйтесь плювкiв. Смiло пiдставляйте очi пiд них. Слина — тiльки вода, i невже хтось iз вас став би захищати своï ниви вiд дощу? Де є такий божевiльний, щоб тiкав вiд своïх прибуткiв? — Я задоволений,— сказав Холуй, сказав я.— Але ти скiнчив своє дiло i дай менi змогу зробити своє. — Вiн витяг шию i пiдставив лице для ударiв. Я ударив його в щелепи сильно i дужо — так, як умiє бити Холуй, коли за спиною у нього стоïть всемогущий Пiй. Потiм бив ще його в зуби, в нiс, в очi, ушi i при цьому говорив щоразу: — Це за Пiєву кривду. — Це за кривду його дiток. — Його подруги. — Його маєтку. — Його волiв. — Його корiв. — Його осла. — А хто той Осел? — утерши кров, запитав той, хто народив Холуя. На його думку — це мав бути сатанинський жарт, але я, сховавши зуби, ласкаво вiдповiв: — Осли не родяться в наших краях; це iз десятоï заповiдi. — Я був би дуже радий, але на своïх зубах пересвiдчився, що це не так. Наïвний, глупий бунтар. Вiн хотiв вразити мене в серце i не знав, що той удар упаде на нього самого. — Осел — то ж я,— сказав великий Холуй. Вiн одсахнувся. Очi йому вилiзли iз орбiт, i лице набрало земляно-чорного кольору. — Боже мiй,— простогнав вiн,— я батько не тiльки Холуя, а й Осла? I вiн закрив лице руками. Вiн стогнав, рвав тiло, бився головою об стiну, i з грудей йому вилiтали поквапленi прокльони. Я смiявся: як, ти до цього часу не знав, що Холуй може бути ще й Ослом? I я ще раз тихо й спокiйно проказав йому майже на ухо: Так, той, хто має бути твоïм сином,— не тiльки Холуй, а й Осел. I, ставши на четвiрки бiля нiг Пiя, я заревiв високим i зичним голосом ïï-га. Так ревуть осли. Я не хочу розказувати далi, бо всi зусилля моï повернути його на вiрний шлях нi до чого не привели. Вiн залишився голодним бунтарем i за пiвгодини о дiйшов у вiчну оселю дурнiв. Лiкар констатував розрив серця. * * * Моï записки не закiнченi. Я показав тiльки фрагменти холуйства, найвищi зразки якого перейдуть перед нами далi. Це тiльки початок. Холуйство, як I всякий процес, починається з дрiбниць i поступово набирає дiяпазону й розмаху. Воно виростає майже непомiтно, хоч я не можу сказати, щоб був колись час, коли я не був Холуєм. Як це прекрасно! Я милуюся з себе самого, як з дорогоцiнноï речi, що являється людству раз у вiки. I через це показує себе людству на весь зрiст. Дивуйтесь — я весь перед вами. Але я заговорився, хоч це властиво людинi, що проводить своï думки i трошки гарячиться. Свята i блаженна гарячка! — Ти властива всiм людям, але для всiх ти печаль i зло, бо несеш з собою хвилювання i неспокiй. От через що я говорю — не хвилюйтесь, не мислiть. Кожна зайва думка — етап до життєвих незгод. Уникайте думок, як свiдкiв. Дивiтесь у вiчi Пiєвi — там океан натхнення для вас. Прислухайтесь, як дише Пiй,— i досить. Мисль бо iзреченная єсть лож, I хто поручиться, що ви не скажете не те, що треба? От через що, дбаючи за вас, я говорю: затулiть рота або краще попросiть, щоб його вам затулили. Так безпечнiше. Iнодi, щоб продемонструвати свою волю, можете сказати собi мовчазно: А все-таки нiчого. Нiби мовчите i говорите разом... Дивiтесь у рот Пiєвi: його слова — вашi слова. Звiдсiль єдиномислiє. А де єдиномислiє — там спокiй. У очi пильно вглядайтесь — бо його погляд — ваш погляд. I ви не будете скоса дивитися. Ви вагаєтесь? Ви не хочете бути Холуєм? Дух Прометея ще живе у вас? Залиште. Ваш шлях величного i незрiвнянного Холуя.
IЗ ЗАПИСОК ХОЛУЯ