ДIОГЕН



Категории Iван Сенченко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал В бочцi було незручно, болiли ребра, крiм того, кусали блохи. Були i деякi iншi незручностi, наприклад: з якогось часу вiн став наживати тiла, обрезк, став важкий. Дiвчата не помiчали його; навiть перестали зазирати молодицi. Лише старi перекупки все частiше й частiше починали навiдуватися до нього, шукаючи вiдповiдi на одвiчнi питання: що є iстина, що с любов i чи можна повернути те, що кануло в вiчнiсть. Це все мало втiшало фiлософа, але вiн став надто ледачий, щоб примусити себе рухатися. Так минали днi й ночi, поки нарештi всьому цьому не прийшов край i то в зовсiм несподiваний спосiб. Був гарячий вечiр. По вулицях мiста товпився народ. Згодом у натовп з шумом врiзались вершники на чолi з струнким вродливим бiлявцем, в якому всi одразу пiзнали Александра2, сина Фiлiппа — царя Македонського. Вулицi вмить опустiли. Найшвидше тiкали молодi дiвчата. Александр уже був хотiв повернути коня навздогiн, як враз увагу його привернула глиняна бочка, захаращена мiж камiнням старого муру. Бiля бочки сидiли двi перекупки, i на ïх обличчях було помiтно, що вони переживають найщасливiшi хвилини тiєï пори свого життя, коли втiхи розуму починають брати гору над нiкчемними втiхами тiла. З бочки чулося бубонiння. Дiоген був у поганому настроï. Баби мало тiшили його. Вiн молов iдiотськi дурницi, а бачачи, як вiд цього млiють перекупки, i зовсiм оскаженiв. — Хто це такий, i що все це значить? — осаджуючи коня, спитав Александр, з цiкав i стю вдивляючись в сцену, це все тiшило його — i старi дурепи в позi мадонн, i брудний мугир, оскаженiлий вiд нападу лютi, товстий i, видно, голодний як пес. — А хiба ти не знаєш? — забелькотiв у вiдповiдь п'яний горлохват на iм'я Птоломей. — Це ж Дiоген, знаменитий фiлософ, учень чи Сократа, чи Платона, а може, й ще кого... Пам'ятаєш — iдеï, платонiчну любов... — А-а, це цiкаво, — мляво протяг Александр, що сам мав честь бути учнем Арiстотеля3, хитрого i набридливого грека iз Стагiри. Йому враз стало нудно, нiби вiн прослухав повний курс метафiзики, логiки й iнших наук, в яких мiстилося все що завгодно, крiм одного: як стати путнiм солдатом. Незважаючи на всю вiдразу до фiлософiï, Александр все ж встиг помiтити, що, попри надмiрну опухлiсть, фiлософ мав досить моложаве обличчя, отож з нього можна було б ще зробити коли не солдата, то принаймнi корисну людину — нiчного сторожа або асенiзатора, яких так бракувало у мiстi. Але разом з тим вiн хотiв знати, що має за душею ця знаменитiсть, вiд одного вигляду якоï нападають нудоти. Побачивши коней i озброєних на них зарiзяк, перекупки чимдуж кинулись врозтiч, i Дiоген лишився вiч-на-вiч з Александром. Спочатку, як i перекупки, вiн був злякався, але, пiдбадьорений досить мирним виглядом чiльного вершника, отямився i похнюпо спитав: — Чим маю служити шановному пановi? — Ти, кажуть, фiлософ. Отож коротко: в чому суть твого вчення? — В безкiнечному удосконаленнi душi й серця. — Яким способом? — Способом споглядання внутрiшнiм оком iдей i гiдностей, закладених в душi i серцi людини. — Але ж це iдiотська дурниця! — ледве стримуючи себе, гукнув Александр. — Єдина рiч, що прокладає шляхи до удосконалення людини — це сила: вона розбиває ворогiв, закликає до подвигiв, вона валить старi царства i творить на ïх мiсцi новi; це найчудовiше, що може буть на землi. Сила — це єдиний спосiб не давати людям загнивати у ïхнiх бочках, i ти, сподiваюся, якнайшвидше переконаєшся в цьому. Мовивши це, Александр обернувся до своïх хлопцiв, i тi на один погляд його, позiскакувавши з коней, кинулися бiгом до Дiогена. Рятуючися, вiн був пiрнув в свою бочку, але це не призвело нi до чого. Пiдхоплений дужими руками, вiн майнув у повiтрi, але, неспроможний полинути у високостi, гепнув на землю разом з бочкою, в яку встиг врости так, як вростає диня у пляшку. Бочка розсипалась вдрузки. Що ж до Дiогена, то вiн, не встигнувши навiть блимнути оком, знов опинився в тих самих руках i тепер вже остаточно, без жодноï надiï звiльнитися вiд них. А втiм, солдафони виявилися бiльш добродушними, нiж це могло здатись спочатку. Йому навiть не розквасили носа, а бiльше штовхали межи плечi i де доведеться. Отож отак пiдохочуваний та щоразу вигукуючи: Це насильство, насильство! — Дiоген нарештi добився до банi. Тут, упершись, як вiл, ногами у землю, а плечима в колiна своïх супротивникiв, вiн почав кричати ще голоснiше, що насильство не є аргумент фiлософський, з огляду на що вiн оголошує рiшучий протест. Кажучи таке й подiбне, вiн так прудко крутнувся, що ледве був не вислизнув з рук почту. Але ця спритнiсть лише погiршила його становище, i, замiсть того щоб iти до передбанника ногами, вiн полетiв туди сторч головою. Тим часом, поки Дiоген лежав, уткнувшися носом в плетiнку, дослухаючися до джмелiв, що гули йому в головi, в передбанник вдерлись солдати i, зiрвавши з нього штани i сорочку, потягли далi, приказуючи: А йди, чортове опудало, не опирайсь, як осел! Це тривало до того моменту, поки його нарештi не вштовхнули в купальню, де й поставили з смiхом пiд найдрiбнiше ситечко душу. Вода виривалася з нього, як з пекла, била, кусала, сiкла; в головi наморочилося вiд цього гарячого вихору, i тiло охоплювало приємне томлiння. Солдати горланили, хрюкали вiд задоволення. Проте натираючи вiхтями Дiогенову спину, плечi й груди, здираючи з них двадцятилiтнiй леп, вони не покладали i в думцi, що саме в цi хвилини вирiшувалася i розв'язувалася найважливiша фiлософська проблема. Розлютований, обурений фактом найбрутальнiшого насильства, наляканий цими пекельними вигуками, стовпами i хмарами гарячоï пари, сичанням, що виривалося з ситечок душiв, нарештi гiгантськими вiхтями, що загуляли у нього на спинi, Дiоген ладен був уже знепритомнiти, як враз вiдчув, що йому у серцi, в самiй глибинi його, щось приємно засвербiло. Кинувши борюкатися, вiн став прислухатися до себе i з здивуванням спостерiг, що ця приємна сверблячка не те що зменшується, а ще бiльшає, розпливається по всьому тiлi, пронизує його нез'ясненно приємними уколами... Дiоген крекнув так точнiсiнько, як кректали отi хлопцi. Що це значить? Чого йому так приємно? Що викликало цю чарiвливу сверблячку? Стусани отих грубiянiв? Струменi води? Тепла пара? Але ж це все зовнiшнi сили, якi не мусили б мати жодного впливу на переживання душi, що сама з себе бере своє щастя i горе! Це так. Так вiн навчав все життя. Але виходить, що це була затишна брехенька, i внутрiшнє, як цимбали, живе лише справдi тодi, коли свiт зовнiшнiй кладе на нього свiй дотик. Але ж свiт зовнiшнiй — безмежний; нема нiчого величнiшого i чарiвливiшого за нього! Якi ж потужнi мелодiï вiн може викликати з людськоï душi! Ця думка, як блискавка спалахнувши, освiтила Дiогенiв мозок. — Не може бути! — вигукнув вiн i так голосно це скрикнув, що солдати перезирнулися i один з них, щоб заспокоïти Дiогена, хриплуватим, але приємним голосом мовив: — А ти ж як собi думав? Га? Що баня? То ж, пак, не бочка! Ясна рiч, що Дiоген не вiдповiв на це, навiть не глянув на свого несподiваного спiльника, а втiм, ворожiсть до нього геть зникла. Вже згодом, придивившися до нових своïх товаришiв, вiн побачив, що кiнець кiнцем це були не такi вже й брутальнi насильники: бородатi дiти з здоровенними руками. Побачивши, що настрiй Дiогена змiнився на кращий, вони стали пiдморгувати йому, ляпаючи спроста по плечах, говорили: — Ну, от ба, а то брикавсь... Ех, ти, голово кобиляча! Накупавшися, всi рушили до казарми i потрапили якраз на обiд. Дiогеновi, що був голодний як вовк, солдатський борщ з м'ясом, затовчений пшоном i заправлений салом, та здоровенна миска гречаноï кашi теж з салом здалися надзвичайно смачними. Вiн молов, аж за вухами лящало. Потiм посiдали спочивати в холодку. Дiоген став розповiдати рiзнi жартiвливi iсторiйки, яких знав силу. Солдати, не стримуючи себе, реготали, як дiти. Цей дотепний мугир починав ïм подобатися. Дехто навiть висловлював жаль, що вiн дарма запакував себе в бочку, тимчасом як мiг би прожити далеко приємнiше, розважаючи людей на ярмарках i базарах. Пiсля обiду взялися до працi, якоï було безлiч, бо мали навантажувати кораблi в далеку дорогу. Дiогеновi, що носив мiшки нарiвнi з усiма, це тренування здалося важкеньким. З незвички болiв поперек, пiт заюшував очi, пiдгинались колiна, заважав, тягнучи до землi, живiт, але все ж вiн працював так завзято, нiби все життя тiльки й знав, що тягав на собi мiшки з сухарями й таранею. Праця — зовнiшня сила щодо людини, цiкаво, якi вiзерунки вона витче на його душi?! Так вiн працював до самого вечора i мав би себе кiнець кiнцем дуже зле, коли б раптом старшина не гукнув: — Шабаш! Кiнець! Купатися, хлопцi! Не чекаючи другого запрошення, хлопцi, а разом з ними i Дiоген, сипнули на берег. Море спокiйно оповивала передвечiрня синя мла Але Дiогеновi було не до поетичних красот. Першi десять хвилин вiн нерухомо лежав на пiску ще теплого пляжу i лише потiм, вiдчувши в собi якiсь ознаки життя, шубовснув у воду. Накупавшися, Дiоген раптом став перед фактом, що голод роздирає йому нутрощi. Це, мабуть, чудово зрозумiв i старшина, бо, побачивши, що всi уже вийшли з води, знову загукав так, як тiльки умiє гукать старшина: — Ну, хлопцi, — вечеряти! На вечерю подали галушки. Озброïвшись величезною шпичкою, Дiоген умостився бiля миски в зелених вiзерунках i працював так завзято, що отямився лише тодi, коли миска спорожнiла, а в неï ж влазило два солдатських котелки галушок! Спали пiд голим небом. Дiоген примостився бiля привiтного бородатого солдата, мiж iншим, того самого, що найенергiйнiше орудував колiнами, запихаючи Дiогена в баню. — То ти що, так i є сам-один? — спитав солдат, остаточно вмостившися на кулi iз таранею. — Як бачиш, — вiдповiв Дiоген. — I тобi не нудно без баби? — Це як сказать, — вiдповiв Дiоген, вiдчувши цiлковите блаженство, бо нiколи так йому не лежалося, як на кулях iз таранею, i додав: — А ти? — Я?.. — Бородай оживився: — Я, брат... У мене там жiнка, як краля, i хлопчисько... Таке втiшне. — I, пiдвiвшись на лiкоть, почав ще i ще розповiдати, яка в нього гарна жiнка й хлопчатко. Закiнчив вiн зовсiм несподiвано, зiтхнувши сумно при цьому: — I коли цьому край? Все вiйна та вiйна! Комусь там хочеться навкулачки, а ти чоловiче пiдставляй свою морду... Так минув перший день. За ним пiшли iншi днi, тижнi, мiсяцi. Дiоген зовсiм звик до людей i роботи, тягав мiшки не згiрш за iнших; на навчаннях же так спритно орудував i вiдбивав крок, що солдати прицмокували з задоволення. Колись брезкле його тiло змiцнiло, живiт зник, плечi оповили тугi м'язи; вiн покращав, помолодшав i виструнчився так, що, проходячи вулицею, не раз ловив на собi меткi погляди жвавих молодичок замiстя. Як вiн тепер реготався з тiєï дурноï фiлософiï, згiдно з якою шлях до удосконалення гiдностей людини лежить в спогляданнi цих гiдкостей. Нi! Пiд лежачий камiнь i вода не тече. Вже вода з-пiд ситечка душу, мiшок iз таранею дають зрозумiти, що навiть такi дрiбнi фактори дають поштовхи мислi i загартовують тiло. А що ж говорити про великi дiяння, де дiють зусилля i воля багатьох тисяч людей? Думаючи так, вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю4, участь в якому ладнався взяти увесь грецький свiт пiд проводом Александра та його полководцiв. I Дiоген нетерпляче ждав початку цього походу: вiн мав зробити грандiозний поштовх народам Заходу i Сходу, бо великi дiï мусять мати й великi наслiдки для цiлих народiв i кожноï людини зокрема. I ось нарештi його сподiвання здiйснилися. Армiя рушила в похiд. Забувши за куряву й спеку, за труднощi довгого шляху, Дiоген завзято вiдбивав крок, горланив пiсень, гриз сухарi i, пожувавши таранi, з жадобою накидався на воду. I що далi проходила армiя, то все безмежнiше розсувалися горизонти. Свiт був безкраïй, бiг у всi боки, i як чудово було вiдчувати себе переможцем цiєï безмежностi! Але на шляху до цього чудового свiту лежала Гранiка, рiчка, за якою громадилася величезна армiя персiв. Не затримуючись нi на хвилину, Дiоген ступав у воду поруч, а часом i попереду iнших воякiв Александра. Атака македонян була незламна. Розбитi полчища персiв шукали порятунку у втечi. Втомившись гнатися, Дiоген сiдав на землю i цiлував ïï, переповнений почуттям незбагненноï радостi. Минули мiсяцi й роки. Великий похiд тривав. Дiоген брав участь в облозi Мiлета5, гатив греблi, здобуваючи Галiкарнас6, пройшов переможним маршем через Карiю7, Лiкiю8, Фрiгiю9 й Кiлiкiю10. Тiло його стало мов лите iз бронзи. Спочинки стомлювали його своєю бездiяльнiстю. Вiн знав щастя лише в походi. Коли були ïжа i питво, вiн з насолодою ïв i пив, коли не було, вiн iшов неослабним маршем у тi принаднi далi, пiдтримуючи своєю невтомнiстю iнших. З дивною жадобою вiн накидався на все, чого не знав i що бачив уперше. Оволодiвши мовою персiв, вiн почав вивчати мову Єгипту, щоб, подолавши ïï, взятися за мову Фiнiкiï11 i Вавiлонiï12. Вiн придивлявся до життя сiл i великих мiст, вимiряв пропорцiï грандiозних будiвель, провадив розмови з ремiсниками й фiлософами, читав твори не знаних ранiше письменникiв. Вiн так само досконало вивчив iсторiю мiст, географiю i звичаï краïни, що на його поради зважали не лише солдати, але й вищi начальники — вiй показував шляхи i знав, де бiжать джерела в пустинi. Мiж iншим, це саме вiн був тим солдатом, що спромiгся по краплинi назбирати води Александровi, коли армiя потрапила в тривале безводдя в пустинi. Як вiдомо, воду цю Александр виплеснув геть, сказавши, що для всiх ïï було б надто мало, для нього ж ïï занадто багато. Це не вразило Дiогена, як не вразило й жодного з його товаришiв. Те, що вчинив Александр, вчинив би i кожен з них. Не тому, хто поклав до нiг своïх Азiю, вимiряти кухлями велич духа i витривалiсть! Десять рокiв тривав похiд. Вiйсько Александра дiйшло до берегiв Iнду13 i оазисiв Согдiану14. Свiт було пройдено. Мiльйони людей упали до нiг Александровi, але... щораз тяжче ставало на душi Дiогена. Вiн знав багато, вiн бачив багато, але те, що вiн бачив, не викликало вже радостi в нього. З одного i по другий край свiту народи гнулись в тяжкiм ярмi рабства. Мiнялись царi, одних сатрапiв заступали iншi, але доля народу вiд цього не кращала. Все так само тягнуть вони свою гiрку лямку i за Александра, як тягли ïï i за Дарiя15. А тим часом це ж були живi мудрi iстоти! Чому мусять вони працювати для iнших i не жити для себе, для своïх працьовитих жiнок, для своïх веселих милих дiтей? Чому свiт так не гаразд побудований? I Дiоген поринув у думи. Вiн перебирав подiï iсторiï, зважував i порiвнював життя рiзних народiв. I думи цi не давали йому спокою. Колись невтомний, вiн iшов, низько опустивши голову. Вже давно минув час, коли вiн так безтурботно смiявся. Вiн закинув геть книги. Вiд розмов з жерцями, цими свiтилами краïни, його нудило. Розцяцькованi царедворцi видавались йому тими дурнями, що плачуть на весiллi i танцюють над домовиною, в яку живцем покладенi цiлi великi народи. Похiд закiнчився. Якийсь час Александр в дитячiм захопленнi переживав свiй трiумф, але всього цього надовго не вистачило. Постали клопоти, що робити, як бути з цим величезним царством, що не держалося купи i ладне було щохвилини розпастися. Александр вживав усiх зусиль, щоб змiцнити його, але все, що вiн робив, було або смiшне, як от переодягання своïх наближених в одяг перських царедворцiв, або недоречне, як наказ про одруження з персiянками десяти тисяч македонських солдатiв. Не це потрiбне народам, не цього вони сподiваються, не в цих шлюбах лежить порятунок iмперiï. Треба робити щось величне, що привернуло б до Александра серця змучених ярмом рабства народiв! Як багато передумав в цi днi Дiоген! Але iсторiя народiв Ассiрiï16, Вавiлонiï, Єгипту, Персiï17, нарештi його батькiвщини — Грецiï — лише змiцнила його переконання, що причиною ïх загину є рабство. Лише вiльна людина може любити i захищати свою батькiвщину, не боячись удару в спину. Поки ця загроза iснує, царства засудженi на загибель. Так упали пишнi Афiни18 пiд ударами Македонiï — вiльноï вiд рабства краïни. Так упали перед свободними воïнами Фiлiппа19 всi iншi грецькi мiста, i тепер пiд натиском тiєï самоï сили впала iмперiя Дарiя. Воля збiльшує сили народiв, i тiльки подумати, яка б це була сила — iмперiя Александра, коли б вiн зажадав знищити рабство! Мiльйони людей потяглися б до нього, як-бо затужили за тiєю волею народи! Те, що думав Дiоген, було страшне, а тим часом саме в цьому лежав порятунок для Александра, Грецiï та всiх краïн, що ввiйшли до складу новоï свiтовоï iмперiï. I ще нижче опустив Дiоген свою присивiлу голову. Хто зрозумiє його? Нiхто! Напевне нiхто... Раптом проблиск надiï освiтив його замучену душу. А що коли викласти своï думки Александровi, запалити його уяву грандiозними картинами суспiльства, побудованого на нових, не чуваних людством основах, досить могутнього для остаточного завоювання Iндiï i Китаю. З цими думками Дiоген рушив у палац. — Що тобi? — спитали його. — Бачити Александра, — вiдповiв Дiоген. — Це рiч неможлива та й непотрiбна. Якщо ти стомився, про що свiдчить твiй вигляд, i бажаєш повернутися додому, то нiщо не може бiльше затримати тебе в цiй краïнi. I, вже не чекаючи, що скаже на це Дiоген, царедворець звелiв внести його в реєстр тих ветеранiв, що повертались на батькiвщину. Дiоген гiрко скривився i пiшов геть: палац кишiв знатними персiянками, i всумiш з македонськими i грецькими воєначальниками ходили сатрапи, сторожi рабства в краïнi. Чи не ïм, пак, викласти своï плани? Iшов дощ, i було непривiтно й холодно. Свистiв вiтер, сумно шумiли дерева пожовклим листом. Знесилений лiтами й вiйною, Дiоген лежав пiд парканом, не намагаючись навiть захистити себе вiд вiтру i потокiв дощу. Йому було байдуже. Життя пройшло марно. Жоден спогад не зiгрiв йому грудей. Людство страждало до нього i буде страждати по ньому. Ось вони йдуть, поспiшають, заклопотаний кожен своєю справою, вiльнi i раби, однi з потаємним, глибоко захованим страхом, iншi з так само глибоко захованою ненавистю. Iдуть? Хай iдуть. Зiбравши сили, Дiоген повернувся до паркана. Iнодi до нього пiдходив хто-небудь, але, впiзнавши, що це лежить Дiоген, з смiхом вiдходив геть. Вуличнi хлопчаки кидали в нього камiнцями; жiнки реготалися; визнанi дотепники тягли його за хiтон; вiн сердився, гнав ïх геть, а вони казали: Пес! Скажений пес! Коли вже вивiтрить вiтер твоï дикi химери?! Але всi — i тi, i другi, й третi — боялись його, бо те, чого вiн навчав, таïло загрозу суспiльству. Свiт без рабства — це безумство! I його штовхали ногами. I проте все ж був хтось, що пiклувався про нього. Прокинувшись вранцi, вiн знаходив ïжу бiля себе, iнодi оберемок соломи i кухоль вина. Раз вiн прокинувся вiд тупоту нiг. Хто там? — спитався вiн. Люди зникли, але бiля себе вiн побачив велику глиняну бочку, що могла б захистити його вiд негоди. Пересилюючи слабiсть, вiн заховався в нiй, радий затишковi i сухiй просянiй соломi. Так минула зима, а з нею негода i холод. Визирнуло весняне сонце i своïм теплом оживило Дiогена, сонце — те єдине, що дає хоч трiшечки радостi поневоленим в ïх тяжкому життi. Але не до цього було Александровi. Обтяжений думами, вiн ïхав вулицею мiста, низько опустивши тяжку голову. Все не клеïлось, не в'язалось у нього. Хвилювалася армiя, йшли чвари мiж полководцями. Як мало вони справдили надiï царя! Кожен тягне в свiй кут. I от вiн помре вiд безсонних ночей i цiєï жахливоï пропасницi. Хто стане бiля керма царства? Птоломей? Марна надiя, йому б досить якогось закутка, Єгипту, наприклад. Порожнеча! А порожнеча — як може вона притягати народи? Це вже замiстя. За спиною з якоïсь дурницi смiється Птоломей; видно поля, iдуть у ярмах воли i за ними раби, низько похиливши голови. Що вони думають? Цiкавить ïх доля iмперiï Александра? А втiм, чому це мусить цiкавити ïх? Вiн повертає свiй зiр в iнший бiк. Халупи, паркани, забута глиняна бочка. Проте нi. З неï визирає людина; великий бугристий лоб i зосереджений у собi погляд. Щось знайоме ворушиться в пам'ятi. Хто це? Де вiн бачив його? Ах, це Дiоген, фiлософ. Про що вiн думає? Болять йому болi Александра? Вiн спиняє коня i торкає хлопчину: — Це Дiоген, я хочу розмовляти з ним. — Я слухаю, царю. Кiнь звивається дибки, гарцює, i ось вiн бiля бочки Дiогена. — Дiоген! — весело гукає хлоп'я. — Александр хоче розмовляти з тобою. Дiоген повертається i через силу спирається на лiктi. Iм'я, назване хлопчиком, розхвилювало його. Як багато спогадiв заворушилося в пам'ятi Дiогена: i пригоди десять рокiв тому, i походи, i безводдя в пустинi, i своï нездiйсненнi надiï. Що треба йому? З чим вiн? Тим часом Александр наблизився i, зiйшовши з коня, сiв бiля бочки на каменi. — Я слухаю тебе, — тихо сказав Дiоген, вдивляючись у тiнь того, що було колись полководцем i великим царем. Александр мовчав i не скоро сказав: — Я думаю, Дiогене... Дiоген мовчав. — Про моє царство. Дiоген мовчав. — Що станеться з ним, коли я помру? — Воно може не розпастися, — глухо вiдповiв Дiоген. — Ти про... це думав? — Гнiв зазвучав в голосi Александра. — Воно може не розпастися, — не звертаючи уваги на це, провадив далi Дiоген, — але сила — недостатнiй засiб для цього. Ти правий лише наполовину. Силою можна взяти, але, щоб вдержати, потрiбна ще мудрiсть. — Я слухаю, — кусаючи губи, видушив iз себе Александр. Його розбирав гнiв. Слова Дiогена про можливiсть розпаду iмперiï приголомшили його. Значить, не вiн сам думав про це, але й цей... Яка могутня голова, якi гулi на лобi, о Птоломей, Птоломей з плоским лобом! — В чому ж мусить полягати ця мудрiсть? — нарештi спитав Александр. — У звiльненнi краïни вiд рабiв! — Але ïх багато i ïх не можна знищити! — Але навiщо нищити? — вигукнув Дiоген. — Хiба я сказав це? Александр втупився очима в Дiогена. В них уже блиснув здогад. Вiн зрозумiв напрям думок Дiогена, тих страшних думок якi терзали його самого. Але цар царiв — як вiн мiг би стати царем рабiв?! Це божевiлля! I вiн гукнув не Дiогеновi, а самому собi: — Мовчи, божевiльний! Сонце не сходить на заходi, i рiчки не течуть вiд моря. Я забороняю говорити тобi далi! — Але слухай!.. — Дiоген раптом схопився, повний енергiï. Очi його палали, в обрисах обличчя проглянула непоборна мiць. — Слухай сюди, — закричав вiн, — з вiльними македонцями ти завоював половину свiту; звiльни цю половину свiту вiд рабства, i ти пiдкориш увесь свiт! Уся Iндiя i Китай, землi в Африцi, Скiфiя20 i Кавказ, Сiракузи21 i Ефiопiя з трiумфом пiднiмуть тебе до небес! Александр завагався. Щось молоде i чудове блиснуло йому в очах. Нiздрi йому затрепетали. — Тож не гай часу, Александре, ти стрясеш свiтом, i iм'я твоє, як заграва, стоятиме над вiками! Та погляд Александра вже збляк. Щоки його вкрила блiдiсть. Вiн тремтiв i так сильно, що не мiг вдержати на колiнах лiктi. — Що тобi? — спитав стурбовано Птоломей, пiдтримуючи царя, коли той приступив до коня. — Знову ця пропасниця? Чи схвилював той мугир? — Мугир? — Александр тоскне глянув на Птоломея. I вже не скоро сказав: — Так, мугир, але коли б я не був Александром, я волiв би стати Дiогеном. Але що до цього тобi?
1 Дiоген iз Сiнопа (бл. 404 — 323 до н. е.) — давньогрецький фiлософ школи кiнiкiв. Учень Антiсфера. Заперечуючи вчення Платона про об'єктивне iснування iдей як загальних понять, визнавав лише реальнi конкретнi речi. Проповiдував крайнiй аскетизм, називав себе громадянином свiту (космополiтом ). За легендою, жив у бочцi (пiфосi). 2 Александр Македонський (356 — 323 до н. е.) — цар Македонiï з 336 р. до н. е., один iз найвидатнiших полководцiв i державних дiячiв стародавнього свiту. Син македонського царя Фiлiппа II. Пiдкоривши Грецiю, з 334 р. до кiнця життя вiв завойовницькi вiйни на Сходi. Пiсля ряду перемог створив найбiльшу свiтову монархiю стародавнього свiту iз столицею у мiстi Вавiлонi. Держава Александра Македонського, позбавлена мiцного внутрiшнього зв'язку, швидко розпалася пiсля його смертi. 3 Арiстотель (384 — 322 до н. е.) — давньогрецький фiлософ i вчений. Учень Платона. Залишаючись в основному на позицiях iдеалiзму, в рядi питань, особливо в теорiï пiзнання, вiдстоював принципи матерiалiзму. 4 ...вiн мав на увазi великий похiд Александра в Азiю... — Йдеться про походи Александра Македонського в 334 — 331 рр. до н. е. 5 Мiлет — стародавнє мiсто в Малiй Азiï. Торговельний, ремiсничий i культурний центр античного свiту. Грав провiдну роль у грецькiй колонiзацiï (заснував близько 80 колонiй). 6 Галiкарнас — торговельний i культурний центр на пiвденному заходi Малоï Азiï (нинi мiсто Бодрум на територiï Туреччини). Заснований грецькими колонiстами близько 1200 р. до н. е. — 334 р. до н. е. Галiкарнас був завойований i зруйнований Александром Македонським. 7 Карiя — область на пiвденному заходi Малоï Азiï (територiя сучасноï Туреччини). З кiнця II тисячолiття до н. е. ïï населяли карiйцi, з кiнця IV ст. до н. е. була завойована Александром Македонським, з III ст. до н. е. — Селевкiдами. 8 Лiкiя — давня краïна на пiвднi Малоï Азiï. З VI ст. до н. е. завойована персами, згодом була пiд владою Александра Македонського, у складi держави Птоломеïв, Риму. 9 Фрiгiя — область у пiвнiчно-захiднiй частинi Малоï Азiï. У 133 р. до н. е. захiдна, у 25 р. до н. е. схiдна частина областi ввiйшла до складу Стародавнього Риму 10 Кiлiкiя — давня область у Малiй Азiï (на пiвднi сучасноï Центральноï Туреччини). У 333 р. до н. е. завойована Александром Македонським. У середнi вiки Кiлiкiя була об'єктом боротьби мiж Вiзантiєю, арабами i сельджуками. В 1515 р. стала частиною Османськоï iмперiï. 11 Фiнiкiя — давня краïна на схiдному узбережжi Середземного моря (нинi територiя Лiвану i Сiрiï). Перебувала пiд владою Стародавнього Єгипту, пiзнiше завойована персами, в 332 р. до н. е. — Александром Македонським. 12 Вавiлонiя — давня рабовласницька держава на пiвднi Месопотамiï (нинi — територiя сучасного Iраку). Завойована персами 13 Iнд — одна з найбiльших рiк Пiвденноï Азiï в межах Китаю, Iндiï i Пакистану. Довжина 3180км. Бере початок у Тiбетському нагiр'ï, впадає в Аравiйське море. 14 Согдiан (Согдiана, Согд, Согуд) — давня область у басейнi рiчок Зеравшану i Кашкадар'ï (нинi територiя Таджицькоï та Узбецькоï РСР). У IV ст. до н. е. загарбана вiйськами Александра Македонського, пiзнiше тут iснувало автономне Самаркандське князiвство. 15 Дарiй. — Йдеться про Дарiя I (Дар'явауша), перського царя з династiï Ахеменiдiв у 522 — 486 рр. до н. е. Близько 518 р. до н. е. завоював пiвнiчно-захiдну частину Iндiï, в 514 — 513 рр. до н. е. вiдбувся його похiд на скiфiв Пiвденного Причорномор'я. За Дарiя I почалися греко-перськi вiйни. 16 А ссiрiя — стародавня рабовласницька держава., що iснувала в Пiвнiчнiй Месопотамiï. 17 Персiя — назва Iрану до 1935 р. 18 Афiни — рабовласницьке мiсто-держава (полiс), важливий економiчний, полiтичний i культурний центр Стародавньоï Грецiï. 19 Фiлiпп. — Йдеться про царя Македонiï з 359 по 336 р. до н. е., батька Александра Македонського Фiлiппа II (бл. 382 — 336 до н. е.). 20 Скiфiя — давня краïна на територiï степовоï i лiсостеповоï частин сучасноï УРСР. Назва походить вiд племен скiфiв, якi панували тут у VII — III ст. до н. е. 21 Сiракузи — давньогрецьке мiсто-держава на пiвденному сходi Сiцiлiï, центр морськоï торгiвлi Засноване близько 734 р. до н. е
ДIОГЕН